Микола Вінграновський – вельми небуденне явище в нашій літературі.  Це поет, хоч в останні роки він більше писав прозу. Проте і проза його навдивовижу поетична. Він у всьому поет. А щоб пізнати поета, радив колись мудрий Гете, треба піти в його країну... Що ж таке: поетова країна?

Це не просто географічне чи політико-адміністративне поняття. Це і земля, де він народився і зростав, де вбирав у себе безліч вражень дитинства, що формували основу його духу. Це і доба, що дала настроєність і масштаб цьому духові. Це і люди, в яких і через яких поставали йому земля і доба: батько і мати, кревні й сусіди, друзі й ровесники... Це народ. Це великі книги й великі імена, до яких тягнувся...

Земля... Миколаївщина, південь України, де зустрілися дві безмежності — неба й степу. Степова річка Кодима, маленька посестра Бугу й Дніпра, в якій — відчуття близькості могутнього пониззя Дніпрового й козацького Чорномор'я. Одноманітний і непоказний для невтаємниченого, а насправді щедрий і ласкавий, зворушливий світ полину і чебрецю, воронців і молочаю, фантастичних гарбузів і сліпучих помідорів на городах, міріад коників-скрипалів у траві й солістів-жайворонків у небі (тоді ще так було!), палючого сонця і нечастих теплих дощів, скупих рос і лютих суховіїв, золотих хлібів і манливих підземних скарбів...

У прадавні часи тут переходили й витісняли один одного десятки войовничих народів, залишивши по собі тьмяні спогади в історії, — аж поки заселив цю землю наш народ, скропивши її своїм потом і кров'ю...

 

 

Перша колискова

 

Бабунин дощ

 

Сама собою річка ця тече...

 

МОЯ ОСІНЬ

Шепоче дощ про тебе у траві, 
Ріку читає сірими очима. 
Ідуть з роботи землі степові, 
Лежить гора з сосною за плечима. 

Сухе намокло небо і стебло, 
У зайченят ростуть веселі зуби, 
І кавуняче зернятко стекло 
Червоною краплиною на губи. 

Подовшали тривоги і листи, 
Ліси на глину, на пісок опали. 
Лиш ти одна, мені одна лиш ти 
Мій палиш сон і душу мою палиш. 

1975.