Обряди зимового циклу пов’язані не тільки з періодом очікування весни як часу сівби, а й з давніми міфами про народження Всесвіту. Центральним святом цього циклу є Народження Всесвіту (дванадцять священних ночей народження Всесвіту, поки сонце проходить сузір’я Стрільця), яке в давніх слов’ян було святом Сварога (Зодіаку) і пов’язувалося із трьома світилами астрального культу — Сонцем, Місяцем, Зорею.
Поява на небі Зорі, якій у міфах надається роль вістунки, є знаком, що Сонце вступило в сузір’я Перуна (Стрільця). Вважалось, що в цей час (за старим стилем — 25 грудня; за новим — 6 січня) у Лади народжується немовля Коляда — божество зимового сонцестояння. Коли Сонце проходило центральні зірки сузір’я, праслов’яни урочисто святкували інше свято — народження Місяця (Молодика) — Щедрий вечір (за старим стилем 1 січня; за новим — 14 січня), а коли воно залишало сузір’я — народження богині води Дани (за старим стилем — 6 січня; за новим — 19 січня). Цей міф, що відноситься до архаїчних, був також пов’язаний із культом дерев, що виявлявся в шануванні Прадерева світу. Символом цього дерева стали явір, дуб, подекуди верба, яблуня, золотокоса сосна, а згодом, під впливом північних народів, — ялинка.
Ще дерево вгорі прикрашали зорями небозводу, а знизу — дарами природи, і воно означало єдність землі з небом. З переорієнтацією прадавніх племен на землеробство свято набуло нових елементів. До нього приєдналось ушанування сузір’я Оріона, яке в народі носить назву Золотого Плуга. У різдвяну ніч це сузір’я торкається землі. Древня міфологія це пояснює тим, що Сварог (чарівний коваль) дарує людям плуг, який падає на землю, символізуючи шлюб неба із землею. Із вшануванням плуга культивуються поклоніння плодам поля: божество Коляда отримує іншу назву — Дідух (прадух, предок), його символом стає сніп пшениці. Всім божествам приносяться ритуальні жертви — 14 страв: кутя — на честь Сварога, 13 інших — на честь зодіакальних сузір’їв — божеств (згодом це число зменшилось до 12).
Святкування Різдва у найдавніші часи виливались у послідовні релігійні містерії, що здійснювались процесіями жерців, перевдягненими у спеціальні маски, які були уособленням божеств та духів. Ціллю цих святкових дійств було поклоніння культовим об’єктам, відлякування ворожих людині сил або їх задобрювання. Так із культом вогню та поклонінням Перуну пов’язані ритуали біля домашньої печі — вшанування домашнього вогнища.
Серед найдавніших різдвяних обрядів, що збереглися до наших днів, є «водіння кози», що відбувається у Щедрий вечір на честь народження Молодика. Це народне драматизоване дійство в минулому виконувалося процесією жерців, які водили «священну» тварину, що символізувала зодіакальне божество або вважалась прадавнім тотемом народу. Цією твариною, як правило, була коза, що уособлювала місяць і вважалась предком дослов’янських племен. Тому вона часто в ході ритуальних дійств приносилася в жертву.
Упродовж століть ритуал водіння кози видозмінився і дійшов до нас у зовсім іншому вигляді, що швидше можна назвати імітацією давнього обряду. Тепер містерія здійснюється гуртом парубків, які ходять по хатах із символічною зорею-провісницею (її роблять на зразок вавилонської — восьмикутною). Роль кози, як правило, виконує малий хлопець, зодягнутий у вивернутий кожух з прилаштованими рогами. Містерія починається і супроводжується замовляннями, звертаннями до тотемного предка: «Ого-го, коза, ого-го сіра» або: «Кізонько-лебедонько, стань на порозі на одній нозі, — ввійдеш до хати, будемо скакати … Гоцки, гоцки!» У цих обрядах коза (козел) є символом добробуту та родючості.
Невід’ємним елементом святкового дійства є символічно-жертовне вбивство кози: «Вдарив дід козу по сірому боку. Тут коза впала, нежива стала»; а також її «оживлення», що символічно означало народження нового місяця, нового Всесвіту, початок нового календарного оберту.
Як зазначають дослідники, колядники в Україні завжди сприймались як гості з потойбіччя, які дарують благополуччя тим, хто їх приймає, звідси — мотив переправи через річку, маски як ознака жителів іншого світу: «колядники-пришельці з іншого світу, світу померлих. Колядники і переряджені — живе втілення давно померлих предків, авторитет яких був незаперечним. Вони визначали норми родинних стосунків, навчали «вирощувати злаки, вижати хліб і т. ін.» Звідси — запрошення на вечерю покійників, обдарування колядників, вшанування тварин під час Різдва. Згодом роль жерців у святкових ритуалах почали виконувати господарі — найстарші чоловіки сім’ї чи роду. Подекуди ще й досі залишився народний звичай, коли хазяїн у ролі хатнього жерця виходить з жертовним хлібом на подвір’я і обертається на місці проти годинникової стрілки, символізуючи цим хід сонця у зодіакальному колі. Тоді господар тричі виголошує магічні замовляння, звернені до ворожих сил, закликаючи їх на вечерю (з метою задобрити їх, щоб вони у наступному році не завдали шкоди).
