ПЕРЕКЛАДАЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ МИХАЙЛА КОЦЮБИНСЬКОГО
ПЕРЕКЛАДИ ТВОРІВ ПИСЬМЕННИКА ІНОЗЕМНИМИ МОВАМИ
ШКВАЛЬНИЙ ОСУД, НУЛЬ ПІДТРИМКИ –
ДВІ БІДИ В ПЕРЕКЛАДАЧА:
ВЛУЧИШ В ЦІЛЬ – ТО НА ХВИЛИНКУ,
ПРОМАХНЕШСЯ – НА ВІКА.
MANY CRITICS, NO DEFENDERS,
TRANSLATORS HAVE BUT TWO REGRETS
WHEN WE HIT, NO ONE REMEMBERS,
WHEN WE MISS, NO ONE FORGETS.
BEACOUP DE CRITIGUE SANS SOUTIEN
MYA DEUX MALHEUR DE TRADUCTEUR
QUAND TU TOUCHES AU BUT – CE EN MOMTNT,
QUAND TU MANGUES LE BUT – CE EN ETERNITE.
Щось сильне тягне мене до літературної праці —
і літературі я відданий цілою душею.
М. Коцюбинський
Перекладач повинен бути чудовим редактором, психологом, суддею людських смаків; якщо ні, то його переклад буде жахіттям. Але навіщо людині з такими рідкісними якостями ставати перекладачем? Чому б їй самій не бути письменником або займатися справою, у якій кропітка праця і видані розумові здібності отримають належну винагороду? Хороший перекладач має бути водночас і мудрим, і дурнем. А де зустрічаються такі поєднання?
Ісаак Башевіс Зінгер, американо-єврейський письменник,лауреат Нобелівської премії з літератури.
Значення перекладу в історії людської культури, у розвитку її до наших днів — величезне. Історична спадкоємність культур, взаємовплив їх, взаєморозуміння народів і їх співробітництво були і є можливими лише через переклад. Без можливості перекладу людство являло б собою не органічну з певного погляду єдність.
Кожен народ має свої особливі стосунки з людством, з культурами минулого, з сусідами, і тому історія перекладацької справи в кожного народу своя. Але роль перекладу в розвитку національної культури, його співвідношення з оригінальною творчістю, з літературною мовою народу має свої закономірності.
„Передача чужоземної поезії, поезії різних віків і народів рідною мовою збагачує душу цілої нації, присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких далекими людьми, давніми поколіннями”. Так уперше в передмові до своєї збірки „Поеми”, що вийшла друком 1899 року, І.Франко ствердив значення перекладної літератури в націєтворчих вимірах.
І. Франко каже, що «добрі переклади важких і впливових творів чужих літератур у кожного культурного народу, починаючи від старинних римлян, належали до підвалин власного письменства».
Художній переклад іде в одному річищі з оригінальною творчістю, він розвиває мову, розширює коло понять, збагачує культуру народу. Перекладаючи твір, письменник дошукується засобів вираження, ще прихованих у його мові. Маючи перед собою образ, він на базі своїх слів пускає в ужиток нові переносні значення, лексичні утвори, крилаті слова, окреслює засобами своєї лексики нові поняття, переймає способи, — не лексику і не граматичну будову, а способи лаконізму, інструментовки, образної типізації, емоціонального наснаження і загалом здійснює для свого народу засобами своєї мови освоєння культури іншого народу, отже, й культури його мови.
Михайло Михайлович Коцюбинський – письменник світового рівня – був безпосередньо причетним до стильових шукань кінця ХІХ початку ХХ століття, глибоко обізнаним не тільки в рідній, але й у світовій літературі, щиро шанував славетних майстрів слова, визнавав їхній вплив на формування власного стилю. Знав 9 мов, серед яких грецька, татарська, циганська.
Літературне становлення Михайла Коцюбинського, чільного представника українського літературного імпресіонізму, відбулося під впливом європейських літератур, як він сам це підтверджує у листі до Михайла Мочульського (17 листопада 1905 року):
“Свій літературний смак я виробив під впливом європейської літератури. Слов’янські літератури мені менше подобаються. В останні часи я дуже захоплююсь північними письменниками (Ібсен, Арне Гарбог, Кнут Гамсун, Йонас Лі, Від та інші), а також Метерлінком, Роденбахом”.
А вже в листі від 28 січня 1906 року читаємо:
«З попереднього мого листа Ви винесли таке враження, що слов′янські літератури мені не подобаються. Може, я незручно висловився, але я хотів сказати, що слов’янські літератури мені менше подобаються, ніж європейські. А то тому, що я там стрічаю ширші горизонти, більшу дефініцію в оброблюванні сюжетів, у стилі».
Письменник часто згадує у своїх листах про знайомство з європейськими літераторами та про своє захоплення їхніми творами. Найочевиднішим прикладом може послужити лист до дружини, написаний 1 січня 1898 року, в якому він розповідає, що зустрів Новий Рік, читаючи Мопассана:
“Вчора стрічав Новий Рік з Мопассаном. Читав “На воді”. Яка це гарна, чаруюча річ, скільки в ній поезії, гнучкої думки, блискучих місць і фарб! Чудова річ, варто перечитати”.
Часто М. Коцюбинський наголошує, наскільки важливо для української літератури відкрити свої горизонти назустріч європейським класикам:
“Тепер саме в українській літературі помічається пекуча потреба в перекладі на нашу мову європейських класиків”.
« З старих книжок бажалось би бачити в перекладі Жюля Верна, де в займаючій формі зазнайомлюється зі здобутками науки, «Хату діда Хоми» Бічер-Стоу, котра, як пам′ятаю, зробила на мене такий добродійний вплив… Врешті це діло Ви, мабуть, обсудите гурточком, а поклавши, що перекладати, звістіть мене, тоді я й не полінуюся стати Вам у помічі своєю працею»,- читаємо в одному із листів.
« Для «Правди» лагоджу велику працю – переклад «Пана Тадеуша» Міцкевича. Тепер саме в українській літературі помічається пекуча потреба в перекладі на нашу мову європейських класиків, щоб нам не доводилось (як досі) – зазирати за всьогосвітнім добром до чужої хати»( Лист до Олександра Барвінського, 6 грудня 1892 року).
Це необхідно, на думку письменника, для того, щоб отримати від європейської культури нові творчі стимули та імпульси, які б дали життя українській культурі, що дедалі більше стає подібною до “мертвого острова”. З іншого боку, він наполягає також на необхідності перекладів творів української літератури на європейські мови: обмін літературними творами бачиться як основний шлях до створення того культурного симбіозу, який не лише приведе Європу в Україну, але також приведе Україну в Європу.
З Романом Сембратовичем (1876— 1906) — віденським прогресивним журналістом — М. Коцюбинський познайомився ще 1898 року в Чернігові.
Р. Сембратович активно популяризував творчість М. Коцюбинського в Австрії. Проїздом з Берліна до Італії, а також повертаючись додому влітку 1905 року, письменник зупинявся у Відні, щоб відвідати Р. Сембратовича, хворого на туберкульоз. Не минуло й року, як прийшло повідомлення про смерть віденського друга. Ця сумна звістка так схвилювала
М. Коцюбинського, що він написав “Згадки про Романа Сембратовича” і опублікував їх 1906 року.
У 1905 році М. Коцюбинський під час закордонної подорожі познайомився у Відні, а далі й налагодив ділові контакти з австрійським літератором Вільгельмом Горошовським. Незабаром в австро-німецьких періодичних виданнях почали з'являтися перекладені ним німецькою мовою оповідання М. Коцюбинського. 1909 року вони вийшли у Відні окремою збіркою з передмовою перекладача. Ця збірка мала широкий розголос в австро-німецькій пресі.
Лист до Євгена Чикаленка, 2 січня 1910 року: « З Стокгольма сповіщають мене, що мою книжку у шведському перекладі шведська критика прийняла дуже добре, з великою симпатією. Досі помістили прихильні рецензії такі шведські газети : “Norrkopings Tidningas», “Dagens Nyheter” , “Skanska Aftenbladet”. В рецензіях тих пишуть не тільки про мене, а і про Україну (і в тому вага їх)».
Михайло Коцюбинський товаришував із шведським письменником Альфредом Енсеном. 1909 року Коцюбинський просить Енсена ширше познайомити шведського читача з Тарасом Шевченком. У відповідь Енсен надіслав Михайлові Михайловичу два примірники своєї статті про
Т. Шевченка шведською і фінською мовами. Енсен перекладав і твори Коцюбинського.
« Дорогой профессор!
Сердечно благо дарю Вас за пам'ять обо мне. …Очень рад, что мои рассказы понравились Вам, и охотно даю Вам своё полное согласие на перевод их на шведський язик.» (До Альфреда Енсена, 12 травня 1909 року).
У передмові до збірки творів М. Коцюбинського в перекладі шведською мовою, що вийшла друком у 1909 році в Стокгольмі, А. Енсен писав: «До сучасних найпередовіших прозаїків, які пишуть українською мовою, належить новеліст М. Коцюбинський. Завдяки йому українська література вперше стає безпосередньо доступною шведській громадськості».
Єднання народів письменник розглядав як могутній фактор вселюдського прогресу. Коцюбинський турбувався про переклади видатних творів світової літератури на українську мову, «щоб нам не доводилось (як досі) - зазирати за всьогосвітнім добром до чужої хати».
Особливо дбає він про переклади з російської мови. У відповідь на лист П. Тичини, який ставив питання про переклади творів українських авторів на російську мову, М. Коцюбинський писав: «А мені здається, що корисніше було б перекладати з російського на українське. У нас, наприклад, дуже слаба література для дітей, і коли б хто зробив переклад кращих російських творів для дитячої літератури, можна б було видати навіть».
Взаємозв'язок російської й української літератур Коцюбинський вважав могутньою умовою культурного зростання двох братніх народів.
З листа Михайла Коцюбинського до Михайла Могульського 30 листопада 1905 року : « Більшість моїх оповідань перекладені на російську мову (деякі по 3-4 рази) і поміщені у кращих часописах («Русское братство», «Жизнь», «Русские ведомости», «Наука и жизнь», «Южные записки» і інші). Перекладають і на інші мови : польську, німецьку, італійську, норвезьку, іспанську, мадярську».
У процесі творчості М.Коцюбинський завжди сповнений страху, невпевненості, тривоги,песимізму, про що красномовно засвідчують його листи: «Ужасно боюсь за свою работу. Ну, а если она выйдет бледной, неинтересной, никому не нужной?» [4, с. 84]; «Так хочется мне, чтобы вещь вышла удачной, что я задолго до начала работы волнуюсь. Вообще – каждая моя работа выстрадана, приносит мне больше огорчений, чем радости, и подчас я удивляюсь, зачем пишу?»
Із листа до Максима Горького, 1 січня 1911 року :
« Дорогой Алексей Максимович!
Своїм письмом Вы очень ободрили меня, порадовали. Если Вам нравится книжка – значит, стоит писать. Вы поймете меня. Даже Вам, такому більшому художнику, знакомо чувство недовольства собой. У меня оно очень развито. Мои рассказы всегда кажутся мне бледными, неинтересными, ненужными даже, и как-то совестно и пред литературой и пред читателем. Печатаешь – по слабости воли. Поэтому одобрение – не всякое, конечно, так дорого и так бодрит.
Спасибо Вам».
Лист до Євгена Чикаленка, 14 грудня 1910 року:
«…Як бачу , книжка зацікавила видавців. Сими днями дістав з Капрі листа од П′ятницького, який, межи іншим пише: «Читаю с великим наслаждением. Книга должна иметь большой успех. Пишу, чтобы просить: не найдёте ли времени немедленно организовать перевод второго тома» і т.д. Горький теж просить якомога швидше випустити 2-3 томи. Це , на мою думку, має деяку вагу для нас, бо як зацікавляться одним письменником, то почнуть видавати і інших, «одкриють» нашу літературу, і тоді вже ніхто не посміє сказати, що у нас нічого немає. Та й справді! Скільки у нас є гарного і літературі! Франко, Стефаник, Мирний і інші, яких не потребую перелічувати Вам».
Творчість М. Коцюбинського, що стала здобутком світової літератури (його твори перекладені на французьку, німецьку, шведську, чеську, польську і російську мови, до того в російській мові вони з'явились на сторінках грубих журналів і окремо були видані видавництвом «Знание» в доброму перекладі Михайла Могилянського), збагатила українську літературу, вписавши до неї одну з найяскравіших сторінок. В ній, в цій творчості, якось гармонійно злилося національне з загальнолюдським, одно одне перетворило і у висліді дало живий доказ зростання української культурної творчості, поширення її прагнень до загальнолюдських завдань і питань.
„Од українського реалізму взяв він твердий сталий ґрунт, ясність думки та інтерес до громадянської трактовки тем; од французького натуралізму – тверезий погляд на безбоязке шукання потрібної йому краси всюди, куди може зазирнути око художника; од російських письменників новітнього
часу – їхню витончену техніку та глибокий інтерес до психологічних проблем; од північних велетнів – чітке, ясне письмо разом з тим глибоким
