У першій половині XIX ст. в царській Росії загострилася криза кріпосницької системи господарювання, яка гальмувала прогресивні капіталістичні форми розвитку, що активно утверджувалися в Європі. У цей період посилюється самодержавно-поміщицьке свавілля. У жодній країні Європи правителі не мали такої необмеженої влади, як царі-імператори. Ніде бюрократія не була такою деспотичною, поліція такою жорстокою, а народ таким безправним, як в Україні. На українських землях російський царат здійснював колоніальну політику ще сильніше, ніж за часів Петра І та Катерини II. Усе зводилося до ідеї: «Один правитель, одна віра, один закон, одна мова». Царський уряд намагався знищити залишки давньої автономії. Практично припинили вживати назву Україна, замінюючи її принизливою — Малоросія.

Саме в цей час народився поет Тарас Шевченко.

Російська імперія боялася навіть мертвого Шевченка. Після його смерті та перепоховання Канів став місцем паломництва українців. Влада видавала таємні укази про строгий нагляд за усіма, хто відвідував могилу Шевченка, навіть направили козацьку сотню на постій у Канів.

А на Заході про українського поета заговорили на весь голос. У тижневику «АІІ the Vear Round» за 5 травня 1877 p. наведено слова англійського письменника Чарльза Діккенса: «Українці вірять у своє майбутнє, тому й святкують пам'ять Шевченка, поета-кріпака, чиї твори читають не тільки в Росії, а і в Сербії, Галичині, Чехії, Болгарії, у всіх слов'янських землях, їх сприймають, як промінь світла, що пробився крізь хмару». З'являються монографії про Шевченка французькою, польською, німецькою мовами, а німецька критика назвала Шевченка світовим генієм, яких на пальцях перелічити.

 

Тече вода в синє море (Думка)

 

Іван Підкова